киць-миць

Mon, 15 Mar 2010 13:00:06 GMT

як би там не було, але я живу ідеями.
як повітряна кулька, що, наповнена повітрям, стає живою, а здуваючися, перетворюється лише на шмат зморщеної гуми. мені необхідно мати що обдумувати, планувати, уявляти, це, можливо, єдине, що справді мене тримає, бо за всієї краси навколо має бути щось, якийсь каркас всередині. я люблю ідеї, люблю, коли вони виникають в голові, і лиш мені вдається схопити одну за хвіст, я тримаю міцно і вона розростається-розростається велика-велика, не лишаючи місця іншим. в мене це частково деструктивна практика, і безперечно непродуктивна, бо мені достатньо мати ідею як ідею, а не матерію, бо я наскрізь ідеалістична, аж до прозорості пальців,брр. я не завжди виконую те, чим марю, але марю я сильно, і мені щоразу перехоплює подих, коли хтось це марення відкидає. так само як і коли хтось не приймає мій ентузіазм. ну знаєте, коли в голові все крутиться, я стрибаюїсміюсярадію, аж тут у відповідь стіна. це зачіпає мене безмежно, просто вибиває землю з-під ніг. бо ж воно в мені таке сильне, але як можна далі його виношувати, коли на тебе дивляться холодно і без краплі розуміння. тому я завжди з підозрою ставлюся до флегматиків, мені хочеться їх розштовхати, потягнути за собою за руку. мій розум цінує практиків, але моя я не знаходить з ними спільної мови. можливо, це все як повітряна кулька - її тримають за мотузочку для того, щоб вона не полетіла вверх і не загубилася десь в синьості. але ж кулька не з гелієм, вона не буде нікуди летіти і повільно здуватися високо-високо, вона залишиться тут, але ж чорт, навіщо так смикати за мотузку.
і як би там не було, мені завжди страшенно сумно, коли мій ентузіазм не знаходить в інших підтримки. не матеріальної, не допомоги, навіщо? - просто хоча б вигляду, що ти розумієш.

Sat, 13 Feb 2010 21:24:55 GMT

я офіційно люблю всіх, з ким сьогодні бачилася
ііііііііііі!

Sun, 07 Feb 2010 16:31:22 GMT

i'm living under a bell jar

Sat, 06 Feb 2010 21:02:26 GMT

люди тонко відчувають ставлення до них. і тому помилкою було думати, що вони можуть лишатися поряд за якісь сумнівні колишні заслуги. не варто сподіватися, що хтось ставитиметься до тебе краще, ніж ти заслуговуєш. мій персональний магніт, спрямований на те, щоб втримати хоча б ті осколки людини, що залишилися, не діє на інших. безглуздо вважати, що можна отримувати більше, ніж даєш. а тим більше вважати, що це не твоя вина.
заритися в сніг і чекати весни.

Wed, 03 Feb 2010 15:21:46 GMT

коли в мене якісь невдачі чи неприємності, я зазвичай починаю розглядати життя як щось складне. або навіть не так, не складне. складене з величезної кількості деталей, яких настільки багато, що тримати всі в полі зору неможливо.
або ще точніше - життя втомливе. страшенно втомливе. мені геть це не подобається, бо від ідеї спокою відгонить трупним запахом, самі розумієте. але нічого не можу зробити з цією безконечно білим полотном поперед тебе, яке необхідно якось списати, але вже від самої думки про це ручка котиться на землю.
але лише тому, що я знаю, що коли в мене якісь невдачі чи неприємності і життя видається таким нестерпно втомливим, варто лише трохи почекати, і все стає не настільки огидним. це лише одна зі смуг моєї безкінечної зебри, врешті-решт.

Mon, 25 Jan 2010 21:25:01 GMT

все життя змушена тягнути себе за волосся з болота, я страшенно втомилася

Sun, 24 Jan 2010 15:53:44 GMT

Вкотре півночі дивилася на стелю. Заснути тут важко, але й сон не дає спокою. Мені часто уявляється, що всередині в моєму ліжку живуть великі волохаті павуки, майже як в оповіданні Кіроги. Їм вдається за ніч витягнути з мене всі сили, бо вже давно я не піднімаюся з свого ліжка, відпочивши. Я бачу дивні, пронизливі сни - сьогодні в моєї бабусі була клітка з великими чорними пацюками, і я не могла на них дивитися, бо відчувала, що маю боятися чи їх самих, чи того, що з ними має статися. В сусідній клітці було лоша розміром з морську свинку, яке моя бабуся чомусь назвала віслючком. Його вигодовувала кролиха і мені теж не можна було дивитися. Прокидалася важко і досі ходжу з неприємним осадом, як завжди після схожих снів, просякнутих тривогою.
Я не люблю свій дім. Він видається мені захаращеним нагромадженням речей, в якому важко рухатися. Я часто відчуваю бажання скинути все на землю, потрощити посуд, викинути за вікно одяг. Можливо, це самообман, але мені завжди здається, що в мене буде краще. Я іноді уявляю собі місце, де я б могла жити. Воно світле і майже без меблів. Кафка довго шукав собі помешкання і сперечався з Феліцією щодо меблів: він писав, що не може, не зможе жити в такому домі, який подобається їй, домі з приємними їй важкими, масивними старосвітськими меблями, затхлому домі з вузькими вікнами і ще вужчими коридорами. Він писав, що ці меблі - це могильні камені на його житті, своєю вагою, всіма своїми масивними ніжками вони пришпилюють його життя до підлоги. Масивні меблі - це кінець, це жодних змін, це назавжди залишитися, загрузнути в тому житті. Я можу це зрозуміти - я не люблю меблі. Вони стають поперек дороги, коли я рухаюся з кімнати в кімнату, їх треба пересувати, рухати, щоб звільнити місце. Я би лишила собі один малий стіл, під яким можна було б сидіти, як в дитячії фантазії, і викинула б геть всі стільці, віддала комусь шафи, де роками збирається мотлох, який виживає лише тому, що закритий від очей дверцятами. Шафи - найбільші могильники речей, пожирачі хламу і непотребу. Мені би хотілося жити самій, в своєму світлому і просторому домі, де багато повітря і простора підлога. Я би навіть часом хотіла мати прозору стелю, як в героя одного мультфільму. На своєму п'тдесят сьомому поверсі, але без своїх білок. Спершу мены було б незручно засинати, відчуваючи на собі погляд зірок, але з часом я б звикла. І прокидатися від погляду оранжевоокого голуба. Я б розставила під стіною книги, а на балконі посадила м'яту і базилік. Мені б не довелося пристосовуватися, слухати крики і відчувати на собі настрій інших. Напевно, я була б спокійною, вільною - і засмученою. Мені довелося б запросити до себе ще когось. Щоб говорити з ним чи нею вечорами, дратуватися, сміятися, бути. Щоб цей хтось казав мені, яка це дурість - сидіти на підлозі, голосно розмовляв, захаращував простір мотлохом, купив табуретку, відчиняв взимку вікно навстіж, обплітав квартиру полотном своєї присутності. Щоб я сердилася і хотіла скинути все на підлогу і розбити пару вазочок. Щоб хтось був іншою людиною, окрім мене, на кого б дивилися зірки. Бо інакше ніяк.

Wed, 20 Jan 2010 17:10:12 GMT

Всю останню пару трималася за батарею - через руку отримувала хоч трохи тепла. Рука тепер пахне затхлою пилюкою. На вулицях люди сміються. Коли сніжинки кружляють під головами ліхтарів, попадаючи в їхнє світло, схоже, наче ліхтарі їх засмоктують. Скільки ж ліхтарів харчується сніжинками! Під їхнім світлом лід особливо м'яко виблискує, вкритий тертим сніговим пилом. Схоже, та батарея була запліснявіла. А місто надовго запліснявіло зимою, в його домах проріс холод. Зараз навушники -не лише хороша музика, а й менш мерзлі вуха. А там miasto w chmurach neonami lśni. Як не дивно, нема мови, яка б настільки сильно на мене впливала, як польська. Особливо з чоловічих уст. Коли я її чую, то просто ахх. Майже що крихітний моральний екстазик =)
Ще іноді приємно, цього разу без прив'язки до статі, чути французьку. але не так через саме звучання, а через якісь спогади-асоціації. А у вас яка мова викликає сильні почуття?)

Sat, 16 Jan 2010 13:17:16 GMT

за домом був пустир. там було сіро і жарко, і люди туди не ходили ніколи. крім дітей. діти будували там уявні фортеці і грали в ковбоїв, а також розказували одне одному історію про чудовиськ, що жили за гаражами в найдальшому кінці пустища. з країв росли горобини, це був знак межі між ними і нами, про який дорослі не знали, бо ніколи не помічали таких речей.
одного дня здійнявся сильний вітер. він повивертав з корінням горобини, і вони безпорадно і поламано лежали під сірим небом. великим деревам вдалося вгризтися в землю міцніше, вони залишилися стояти, лише одна акація не втрималася, і впала додолу всіма своїми скрученими гілками і товстим позеленілим стовбуром. ми гралися на ній в повітряний корабель, який летів високо-високо над домами. нам доводилося міцно триматися за гілки, щоб нас не здуло, і нізащо не дивитися вниз, в очі безодні.
а в будинках жили коти. вони спали на трубах,що несли людям гарячу воду, а вдень вигрівалися на сонці або вилизували своїх кошенят, ластилися до людей і шукали їжу. стільки котів мені ніколи ще не тряплялося разом, рудих, сірих, смугастих котів із зеленими очима і пухнатими хвостами. мені страшенно хотілося теж сидіти на трубах у підвалі будинку, і щоб навколо лише муркотіння і вологі котячі носи, але я була надто великою для тієї дірки і ніяк би туди не пролізла. тому в холодні дні зими я заздрила котам.
здається, колись там зима була найкращою з усіх зим. снігу вдавалося приховати розбиті тротуари і облуплені стіни, а ліс перетворювався в лабіринт, де заблукати легко-легко. я завжди шукала там лісовиків, мені здавалося, що якщо я буду стояти тихо-тихо,вони покажуться,адже ми з ними одного зросту і однієї крові, чи ж не їм вдалося мене підмінити тоді, коли мама вивозила мене в ліс, бо лише там я засинала. мені здавалося,що варто притулитися до дерева і затамувати подих, ті мене не помітять і висунуться з підземних нір, і стануть під соснами-до-хмар. але вони не показалися жодного разу.
з того часу зимі ніколи не вдавалося стати святом. а світ зменшився, і ящірки не забігають під мій будинок, і пустирі забудовують, а ліси вирубують, тож доводиться їм лише снитися в холодні ночі, коли вітер свистить над містом і стукає на даху відірваною бляхою.

за-пам-я-та-ти!

Mon, 11 Jan 2010 15:06:09 GMT

якщо наступного разу о другій ночі тобі раптом здасться,що в твоєму житті чогось не вистачає і ти знову вирішиш одночасно почати готувати три страви, знай, Іро, що нічого хорошого з цього не буде. В кращому разі в тебе буде квартира, повна диму, вугілля достатньо для розпалювання маленького вогнища (квасоле, вибач), сердитий тато і повна втрата самоповаги. А наступного дня тобі доведеться йти на навчання злою і невиспаною. Хоча який сенс казати, в тебе пам'ять коротка, як у мумітрольського білченяти .
Достойне завершення огидних канікул,з чим себе і вітаю =)

Thu, 24 Dec 2009 21:30:24 GMT

чудове, нарождене неправильним розпізнаванням тексту слово - філософня .
філософня Фуко, філософня постмодерну -прекрасно звучить =)
завтра екзамен з філософні, черговий тест (нінавіжу!), ще суботу відмучитися -і буду я щаслів.

про листи-2

Mon, 21 Dec 2009 14:14:31 GMT

А ще я сьогодні зайшла на пошту купити листівку, і, звісно ж, мої руки загребущі не втрималися і нагребли купу конвертів, ще трохи листівок і трохи марок ( конверти і всяке інше листувальне причандалля - це ті речі, від покупки яких мені втриматися дуже важко. я дивлюся на них і уявляю як водитиму ручкою по папері, як писатиму гарним почерком адресу когось хорошого на конверті, як клеїтиму марку - завжди косо. як їхатиму з листами в сумці аж до поштамту і, підійшовши до ящика, закидатиму їх всередину. обов'язково затримавши на секунду в пальцях - це ж як розкидатися частинками себе, хтозна, що з ними потім станеться десь далеко). Мені було трохи сумно, звісно, що десь вже навесні попередня ниточка листів майже перервалася, бо я ж страшенно люблю писати листи. Але що ж, спробуємо ще раз : тиць!
О, а ще в мене вдома є три осінні невідправлені листи. Мені завжди сумно бачити невідправлені чи недописані листи, вони такі мертві й непотрібні. Хоча, можливо, лише так вони живуть - в час між написанням і прочитанням, лише тоді вони самостійні і вільні, вже не в моїй голові, але ще й не перед очима інших, лише так вони є повність собою а не нами. Хтозна. Але тим не менше, в мене є три невідправлені листи, і якщо один я, бука, в свою чергу забула відправити і зроблю це вже завтра, то два інші, позачергові..Не знаю, наскільки варто відправляти давні листи, але навряд чи щось в цьому світі настільки змінилося, щоб вони стали геть неактуальні. Так що їх я теж відправлю, хоча, rainy_lily і annnychka, ви ще можете відмовитися))

Mon, 21 Dec 2009 12:22:56 GMT

Коли я сьогодні вранці вибралася з своєї нори ~~на екзамен~~ в світ і побачила оту білу-білісіньку зиму за вікном, дитяча частина мого сердечка ледве від щастя не луснула. Все, все біле, біло-пухнате. Місто враз стало настільки добрішим і казковішим, заметені снігом машини як ті заснулі тролі, гілки ялин, що вгинаються під вагою синюватого пуху, обліплені білим боки чорнокорих дерев, і де-не-де темний лід замерзлих калюж - якщо туди подивитися, побачиш підземний світ. Моє улюблене місце взагалі надзвичайне, воно не припиняє мене дивувати. Здається, воно існує для того, щоб витягувати мене з боліт і дір, куди я час від часу падаю. Всередині себе я лечу вниз, зажмуривши очі, але враз потрапляю туди і мене виштовхує наверх, на світло. Моє улюблене місце завжди не схоже на себе, завжди по-інакшому чарівне, там може статися будь-що, і там завжди, завжди треба дихати глибоко, щоб стримати серце, яке готове розколотися і розлетітися чи то краплями, чи то льодом на вологу чорну землю. Позавчора там було біло-чорно, лиш сірий настовбурчений дятел, якийсь аж кругленький, світив червоним з високого дерева. Прекрасно. А сьогодні ця казка розтеклася містом, і моя капосна дитяча душа не може через це не радіти. Я навіть не можу сердитися на дядюльоню, який вкотре забив на все, вирішивши, що колись той сніг та й розтане, бо навіть центральна вулиця вкрита втоптаним. та все ще білим снігом. Моя капосна душа не може думати, що це комусь незручно, бо настільки це гарно, настільки враз місто втратило свій набурмосений, серйозний вигляд, настільки згладилися кути будівель і стало легше дихати, що це просто не може не дивувати.

Fri, 18 Dec 2009 23:26:46 GMT

тільки-но вперше в житті пила каву.
отак принципи тонуть під вагою необхідності вирішення дрібних життєвих проблем.
дідусику, принеси мені хоч троха мізків, я ж чемна, правда-правда!

paint it white

Thu, 17 Dec 2009 20:06:56 GMT

Світ помальований набіло, вкритий шкіркою перших снігів, і лише темні скручені дерева пробиваються крізь цю м'яку шкаралупку. в яку кутається промерзла земля. І темний, пекучо-сірий асфальт вкритий тонким білим пилом снігу. Від подуху вітру пил піднімаються над землею, струменіє, розтікається дорогою - шовк снігу ковзає над каменем.
Красиво, чорт забирай!

Sun, 06 Dec 2009 19:52:28 GMT

Треба вміти обпалити половину рушника на електричній плиті, сидячи за два метри від неї. Хоч у чомусь я експерт =)

про Франца

Wed, 02 Dec 2009 16:41:27 GMT

Продовжуємо нашу передачу "Семінарські писульки". і цього разу це будуть..еее...портретні лімерики. Випуск перший присвячений моєму на даний момент улюбленому герою Франтішеку з Праги, про якого я ще обов'язково напишу серйозно, але для першого разу ось так:

Франца Кафку сварив рідний тато,
що слабкий той і дума багато
Як великим Франц став,
"Батьку лист" написав,
На папері помстився він тату.

Мріяв Франц про домашню тваринку,
Та не було в них місця в будинку.
Тож перо він узяв,
Замзу Г. описав.
Хай живе хоч у книжці тваринка!

Вірив Франц, що нещасний в коханні,
не одну він покинув так панну.
Та як сивий він став,
так на Дору запав,
що згодився ділить з нею ванну!

Tue, 01 Dec 2009 16:22:18 GMT

Я вважаю, що це свинство, коли ти прокидаєшся, приїжджаєш на першу пару в бібліотеку, сидиш там, змагаючися зі сном, ще чотири години і дочекавшися врешті свого семінару, виявляєш, що викладач його проігнорував. Правда, я прочитала десь дві третини найближчої до мене книжки, і що з того що то була "Педагогічна майстерність". А ще мені примарилися в напівсні риби.

моїм рибам сьогодні надто холодно в пальці,
вони б'ються об кахлі і у ванні, й на кухні,
розпростерті сріблясто, аж боки роздувають
від нестачі тепла. от сьогодні неділя,
а вже завтра вони, може, врешті залишать
мою голову, кухню, моє існування
у спокої, а може, залишать без сміху
у вухах і слизької підлоги. Сьогодні
мені холодно в пальці, ступаю нечутно
темним дном океану на п'ятому небі
поміж сотень хвостів моїх риб ясноперих.
що, можливо, востаннє зі мною говорять.

виявилося, що це майбутнє,саме так сьогодні було - холодно і мокро і темно, саме так, і лишалося лише дивитися крізь товщу води вверх, на світло рибальських човнів у квадратиках вікон.

про марципани і мармелад

Mon, 30 Nov 2009 20:16:30 GMT

У мартиролог маршали-марксисти
Маркують марокканських мариністів.
"Ох мародери! Марнували марки!
Марійські марновірам маринарки!"
Марійська ж марнотратнця-маркіза
Марнує мармур-Маркова мармиза!
Маркізі мариться мара маразматично-
мар'яж з маркграфом Марком маркітичним.
А марабу, маркізина маржина,
маринували марки в маргарині,
І марнували марочне мартіні
Маркграфа маріупольські мартини.
О Маріуполь марганцеворудний!
В мартенах Маріуполя марудно-
марніють марафонці-маргінали,
що марсельєзи марш марширували.
Марширували марнославні марші
маркіза і маркграф Марко на Марсі.

Viva ДО, інакше коли б в мене ще був час на таку веселу фігню? Мушу казати, що клініку видно - вірші вже не з одної букви, а з одного складу. А писання віршів з одного слова -це вже дорога до жовтого дому ^_^. Але тим не менше, існування семінарів вкотре виправдано, мозок змушено пригадувати слова, а ще відкрито тільки-но , коли вже ніщо не могло з голови заступити дирку в одному з рядків, слово "маркітний"=сумний. Ще й хепі-енд є, Ляляля)

Tue, 17 Nov 2009 18:51:06 GMT

карантин відкрив дві важливі речі:
— мені нізащо не можна працювати вдома, бо я тоді заростаю мохом і геть випадаю з життя. лише жорсткий режим і лише з людьми, щоб не дичавіти.
— мені нізащо не можна жити самій, бо я зі своїм склерозом з голоду вмру, якщо мене не годуватимуть ^_^

Mon, 16 Nov 2009 22:09:59 GMT

Після листів і щоденників Кафки голлівудська мелодрама - просто благословення ^_^

Sun, 08 Nov 2009 20:58:26 GMT

-Здається, цей берет останнім часом мені не пасує.
-Та ні, це ти ніколи не пасувала до цього берета.
_____________________________________________________
Як легко викликати в людей зацікавлення! Варто тільки
одягнути спідницю пізно восени, щоб вже за сто метрів
тобі кричали : "Ірааа, ти що, в спідницііі?!"
_____________________________________________________
"доведу тебе до паркану...або до ручки"
_____________________________________________________
Вирішили привітатися з dreamy_polly, прийшли,
постояли пару хвилин, потім зрозуміли, що помилилися містом
_____________________________________________________
вигуляли собаку і книжку
_____________________________________________________
світло ліхтарів, розведене в тумані, холодне повітря в легенях,
а в буднках світлі вікна склалися в серце. і це ж листопад.

Tue, 03 Nov 2009 16:32:23 GMT

вже який день, ба навіть який тиждень, нелогічно-безпричинно щаслива.
ех, пощастило ж мені з характером для такого фігового життя! =)

Mon, 02 Nov 2009 14:07:23 GMT

На вулиці небезпечно, ага.
От я сьогодні вийшла з дому, і що? Спершу перечепилася і ледь не розбила голову на сходах (спасибі, добрий дядя!). Потім посіяла сто грн, і лише відсутність людей дозволила мені за п'ять хвилин, вернувшися, знайти їх поміж опалим листям. Потім на мене ще ледь машина не наїхала - одним словом, весело.
Тож я позбавила:
бібліотечні книгосховища - присутності чотирнадцяти книг
магазин пряжі - шести мотків ниток
продуктовий магазин - кілограма фініків
дядька в переході - тюбика умбри
магазин канцтоварів - диска, де поселилися два сезони Теорії Великого Вибуху.
Це я так до зими готуюся, ага.
І єдине питання крутиться в мозку - де ж, чорт забирай, той Новий Рік?!))

Sun, 11 Oct 2009 10:29:45 GMT

До мене на півіконня залетів голуб. Високо літає. Тепер він сидить там і роздивляється мене оранжевими очима. Він тупцяє туди-сюди від одного краю підвіконня до іншого, зазирає за скло, і так вже довго-довго, здається, наче там йому холодно, і він хоче сюди, в тепло. Або ж дивиться на істот за склом, як в зоопарку.