Продовжуємо нашу передачу "Семінарські писульки". і цього разу це будуть..еее...портретні лімерики. Випуск перший присвячений моєму на даний момент улюбленому герою Франтішеку з Праги, про якого я ще обов'язково напишу серйозно, але для першого разу ось так:

• Франца Кафку сварив рідний тато,
  що слабкий той і дума багато
  Як великим Франц став,
  "Батьку лист" написав,
  На папері помстився він тату.



• Мріяв Франц про домашню тваринку,
  Та не було в них місця в будинку.
  Тож перо він узяв,
  Замзу Г. описав.
  Хай живе хоч у книжці тваринка!



• Вірив Франц, що нещасний в коханні,
  не одну він покинув так панну.
  Та як сивий він став,
  так на Дору запав,
  що згодився ділить з нею ванну!

=)

Я вважаю, що це свинство, коли ти прокидаєшся, приїжджаєш на першу пару в бібліотеку, сидиш там, змагаючися зі сном, ще чотири години і дочекавшися врешті свого семінару, виявляєш, що викладач його проігнорував. Правда, я прочитала десь дві третини найближчої до мене книжки, і що з того що то була "Педагогічна майстерність". А ще мені примарилися в напівсні риби.

моїм рибам сьогодні надто холодно в пальці,
вони б'ються об кахлі і у ванні, й на кухні,
розпростерті сріблясто, аж боки роздувають
від нестачі тепла. от сьогодні неділя,
а вже завтра вони, може, врешті залишать
мою голову, кухню, моє існування
у спокої, а може, залишать без сміху
у вухах і слизької підлоги. Сьогодні
мені холодно в пальці, ступаю нечутно
темним дном океану на п'ятому небі
поміж сотень хвостів моїх риб ясноперих.
що, можливо, востаннє зі мною говорять.

виявилося, що це майбутнє,саме так сьогодні було - холодно і мокро і темно, саме так, і лишалося лише дивитися крізь товщу води вверх, на світло рибальських човнів у квадратиках вікон.

У мартиролог маршали-марксисти
Маркують марокканських мариністів.
"Ох мародери! Марнували марки!
Марійські марновірам маринарки!"
Марійська ж марнотратнця-маркіза
Марнує мармур-Маркова мармиза!
Маркізі мариться мара маразматично-
мар'яж з маркграфом Марком маркітичним.
А марабу, маркізина маржина,
маринували марки в маргарині,
І марнували марочне мартіні
Маркграфа маріупольські мартини.
О Маріуполь марганцеворудний!
В мартенах Маріуполя марудно-
марніють марафонці-маргінали,
що марсельєзи марш марширували.
Марширували марнославні марші
маркіза і маркграф Марко на Марсі.

Viva ДО, інакше коли б в мене ще був час на таку веселу фігню? Мушу казати, що клініку видно - вірші вже не з одної букви, а з одного складу. А писання віршів з одного слова -це вже дорога до жовтого дому ^_^. Але тим не менше, існування семінарів вкотре виправдано, мозок змушено пригадувати слова, а ще відкрито тільки-но , коли вже ніщо не могло з голови заступити дирку в одному з рядків, слово "маркітний"=сумний. Ще й хепі-енд є, Ляляля)

карантин відкрив дві важливі речі:
— мені нізащо не можна працювати вдома, бо я тоді заростаю мохом і геть випадаю з життя. лише жорсткий режим і лише з людьми, щоб не дичавіти.
— мені нізащо не можна жити самій, бо я зі своїм склерозом з голоду вмру, якщо мене не годуватимуть ^_^

Після листів і щоденників Кафки голлівудська мелодрама - просто благословення ^_^

-Здається, цей берет останнім часом мені не пасує.
-Та ні, це ти ніколи не пасувала до цього берета.
_____________________________________________________
Як легко викликати в людей зацікавлення! Варто тільки
одягнути спідницю пізно восени, щоб вже за сто метрів
тобі кричали : "Ірааа, ти що, в спідницііі?!"
_____________________________________________________
"доведу тебе до паркану...або до ручки"
_____________________________________________________
Вирішили привітатися з dreamy_polly, прийшли,
постояли пару хвилин, потім зрозуміли, що помилилися містом
_____________________________________________________
вигуляли собаку і книжку
_____________________________________________________
світло ліхтарів, розведене в тумані, холодне повітря в легенях,
а в буднках світлі вікна склалися в серце. і це ж листопад.

вже який день, ба навіть який тиждень, нелогічно-безпричинно щаслива.
ех, пощастило ж мені з характером для такого фігового життя! =)

На вулиці небезпечно, ага.
От я сьогодні вийшла з дому, і що? Спершу перечепилася і ледь не розбила голову на сходах (спасибі, добрий дядя!). Потім посіяла сто грн, і лише відсутність людей дозволила мені за п'ять хвилин, вернувшися, знайти їх поміж опалим листям. Потім на мене ще ледь машина не наїхала - одним словом, весело.
Тож я позбавила:
бібліотечні книгосховища - присутності чотирнадцяти книг
магазин пряжі - шести мотків ниток
продуктовий магазин - кілограма фініків
дядька в переході - тюбика умбри
магазин канцтоварів - диска, де поселилися два сезони Теорії Великого Вибуху.
Це я так до зими готуюся, ага.
І єдине питання крутиться в мозку - де ж, чорт забирай, той Новий Рік?!))

Сьогодні якось так образливо стало за те, що в місті. Тут пори року якісь інші, стиснуті сірими стінами. Осінь іржаволиста, з надривом, каштанами і жолудями. А за містом - м'яка і така кольорова! Аж дух перехоплює, настільки це прекрасно, ледве не плачеш. Хтось взяв обережно дерева і вмочив у жовту фарбу, щоб серединка зеленою лишилася. Або посипав зверху золотом. Або просто розмалював у пурпур. Скільки ж там дерев неймовірних. Найкращих два - в одного ліва половина жовта, а права зелена. А інше - з птахами замість листя; в нього голі скручені гілки, а на них чорніють птахи з чорними очицями. Такі листки опадають швидко і летять вверх, в синє-синє небо.

Я останнім часом зовсім не малюю серйозно. Жодних тобі картин, саме картин з якоюсь хоча б мінімальною мистецькою цінністю. Я, здається вже розівчилася малювати фарбами на папері, бо все футболки, сумки, диски. І різні істотки, намальовані ручкою на семінарах.
А ще я, здається, забула. як писати мої фірмові пости. ну там де про щось абстрактне і нікому, крім мене, не зрозуміле. І взагалі я помітила, що дуже змінилася, здається, навіть в кращий бік (хіба пости для цього життя щось важать?). Певно, я за це маю дякувати. В першу чергу собі, але й багатьом, багатьом людям за те, що вони були тут, а отже, по крапельці дозволяли мені змінюватися.

"За думкою ліз не в кишеню, а в холодильник" - сказала колись моя сестра. Ми з неї трохи посміялися, фразу запам'ятали, а тепер я зрозуміла. що про мене це! Я ж, коли вчуся або малюю або думаю напружено або ще щось роблю поза спанням, обов'язково щось гризти маю, та й взагалі цей процес виглядає як курсування від кімнати до холодильника і назад з невеликими перервами на саме заняття. Всі страшно сердяться, коли я з печальним виглядом вкотре стукаю дверцятами і вертаюся назад з пустими руками, щоб потім за три хвилини знову прийти. А ще більше - коли щось знаходжу. Корисно мати вдома сухарі, оскільки їх крім мене ніхто не їсть (не може вгризти,ггг). Але от зараз пусто всюди, а мене ж чекає робооота. Я в глибокій печалі, чесно, нема щастя навіть в холодильнику))

А мене тут не було. Тобто я якось так неочікувано на три дні випала з цього життя в якесь інше. І от тепер сиджу думаю, яке з них справжнє, а яке-сон Чорного Короля.
Тобто насправді нічого позазвичайного не було, де там, але ж такі дивні відчуття. наче тобі підсунули щось хороше. а потім просто з-під носа витягли.
Я майже не спала. Дуже мало займалася побутовими справами. Після обіду в четвер лише двічі повноцінно їла, зате згризла десь зо три шоколадки. Мені ніхто не казав, що робити, та й я майже нічого не робила. Ще я лишалася спати на кухні, щоб лишитися самій в кімнаті. Здається, я багато ходила, певно, багато стрибала і взагалі виглядала вельми дурненько. Ще витягла з нетрів шафи веселий колючий шарф, настільки веселий, що гопохлопчики на Афесті захотіли його в мене купити. Трохи малювала, але переважно байдикувала, створюючи ілюзію бурхливої діяльності.
Антонич-фест був чудовим. От для мене він був чудовим. День другий взагалі для мене майже ідеальний. Через людей, та не лише. І так, мені сподобалися листочки на стовбурах дерев, треба би ще таке раз встигнути втнути. Принаймні воно гарно. А сьогодні я сиділа пізно ввечері під "Поцілунок", притулившися до дерева, десь збоку, і мені майже вдалося відімкнути асоціації, що в мене на цю пісню, і сприймати все спокійніше, а вогники туди-сюди, і в переважній темряві багато людей не надто близько, і так, частково розчинивши частину себе в світові, було найкраще. Ех, звірята і рослини...
А тепер же ж треба якось вертатися, якось вертатися треба.

Мені пощастило з батьками - вони досить рано навчили мене читати і ще від початку прищепили мені любов до правильних книг. В дитинстві вони приносили мені найчудовіші книги. які я й зараз згадую з теплом. Років у п'ять-шість вони принесли мені Антонича. Тоненьку жовтосторінкову книгу з чудовими малюнками і прекрасною передмовою. І віршами. Вони ще тоді вкрали моє серце, я сиділа і уявляла, я бачила це, я бачила сонце і дерева, і оленів, і птахів. Я уявляла, як "росте хлоп'я, мов кущ малини" - як його ручки тягнуться до неба, як трава треться об ноги, і як же ж це чудово. Найбільше мені запам'яталися хрущі. "Антонич був хрущем і і жив колись на вишні" - я в шість років сприймала все серйозно, я думала, як може він бути хрущем, лискучим і твердим хрущем, чи як може хрущ бути Антоничем, мати людські очі, писати вірші. З тих пір я люблю хрущів, хоч дуже рідко вони мені трапляються. Ще там були чудові ілюстрації, і прекрасна передмова Малковича - вона була неймовірною, аж дух перебивало, я, маленька, сиділа, читала її і потроху попадала в інший світ. І так, я досі пам'ятаю..
А на середині цього посту на мене найшла така сильнюща ностальгія, що я знайшла цю книгу в неті і тепер знову дивлюся, і хоч я далека від сентиментальності, але здається, що серце розірветься. Я знайшла малюнок, який пам'ятаю! Чітко-чітко він згадався, всі ці роки він жив, захований в моїй голові - воли, що рогами колють сонце. Не дивно, що зараз я малювала "корови моляться на сонце, що полум'яним сходить маком.."

А ця мені сьогодні сподобалася, ух яка! Я б хотіла таку намалювати. Ілюстраторка - чудова Вікторія Ковальчук. Все дивлюся і дивлюся. І читаю. Як добре, що я це читала тоді!.

Я люблю наступати на опале листя і слухати,як воно хрустить під підошвами. Тому восени я ходжу зигзагами. Я люблю каштани, люблю витягати їх з колючої шубки і гріти, аж доки вони не стануть руденькими і тепленькими. Потім я кладу їх в сумку і несу цю осінь додому. Я люблю запах скошеної трави і мокрого пороху. Люблю круків, горобців з настовбурченим пір'ям, голубів з оранжевими очима і зябликів. Дуже люблю дивитися на дерева. Дерева надзвичайні, вони не з цього світу, іноді стає аж дивно, настільки вони чудові. Сьогодні зрозуміла, що люблю дерева, підсвічені знизу ліхтарями - тоді від них аж дух захоплює. Ще я люблю торкатися їхньої кори, проводити пальцями по шерехатих лініях. Люблю мох. Люблю листки з грубими прожилками. Люблю підкидати вгору кленове насіння і дивитися, як воно крутиться. Люблю метеликів, що падають з неба, і тоненькі рослинки, що випинаються з землі. Люблю усміхатися серйозним незнайомим людям. Люблю дивитися на людей, які люблять життя. А ще люблю бачити, як люди закохуються - іноді це видно. Тоді я радію. Люблю дивитися в калюжі. Або на небо. Там часто пропливають красиві хмари - аж не віриться, що я в такому місці живуть. Люблю читати осінні листи. Люблю осінь.Люблю жити.

В мене зараз серце розірветься, чесно. Настільки це все прекрасно. Як сьогодні було на гірці над Дніпром! Я вже думала, що не втримаюся в цьому світі, настільки там тонка межа. З-під коріння дерев знову виглядають домовики, а самі дерева знову глибоко дихають і пнуться вверх, вверх, вверх, до неба. А іржаве листя каштанів, а чорний крук, що так на мене дивився, так дивився! А вечір який - на світ наклали жовте скло і все стало теплим і м'яким. Я аж відчула, як розтікається під ліхтарями ніч. І зараз ця музика, ця музика, вона знову тут, вона знову в пустій кімнаті з сонним світом за вікнами, шаманська музика, мені аж боляче від того, що так добре. Залишитися.

Коли тобі кажуть про схожість з неприємною тобі людиною, зазвичай намагаєшся знайти відмінності, несхожості, особливо якщо самій тобі ця схожість в очі не кидається. Коли тобі продовжують казати про це все дитинство, навчаєшся сприймати це як такий маленький, але іноді дуже кусючий жаль інших за те, що ти саме така - така трохи схожа - але не більше. Можливо, іншим вдається помічати більше - саме так здається. Хоча щоразу це коле під самісіньку шкіру, викликає несамовитий протест, купу образ і глибоке почуття несправедливості всього навколо. Але найгірше стає тоді, коли ти сама починаєш помічати схожість. І навіть не те щоб ти відчула себе такою нехорошою - швидше виявилося, що ота інша колись теж була не такою поганою, і тоді теж була схожа на мене, і ті риси, що тоді були, певно, дрібницями, з часом і віком переросли в щось глибоко неприємне, і таке ж буде зі мною, це якась невідворотна карма, минатимуть роки хвилинами і я повільно перетворюватимусь в копію, в мене з'являтимуться її зморшки, її погляд, її голос, я потроху обростатиму її шкірою і думками, про мене говоритимуть ті ж слова, аж доки колись я виявлю, що ми не просто схожі - ми одне. Зараз я чіпляюся лише за те, що це треба пам'ятяти, як і багато інших речей, пам'ятати, щоб потім колись не прокинутися з жалем і не подумати "що зі мною стало?". А ще сподіваюся, що нарешті зрозуміють, як мене засмучують оці порівняння - ледь не до сліз.

На останні два дні в мене просто нема слів, але вечір, який незвичайний вечір. Як в Хемінгуея: на українській землі в китайському ресторані, який стоїть in the middle of nowhere, і найбільше схожий на дешеву забігайлівку на обідраному вокзалі одного з невеликих містечок, де персонал і відвідувачі - справжню ілюстрацію до Жаданових трьохсот китайців, тих, які добу до Будапешта і яких ніколи не буває замало, а офіціантка, як виявилося, вчиться в консерваторії на оперну співачку, а по телевізору показують китайські мультики і китайський баскетбол, зібралися двоє американців, що вчаться в Стамбулі, один віденець, осілий в Києві американець з Корпусу Миру, одна українка, одна росіянка з Аляски, що працює в Україні, а батьками має вірменку і естонця, і чотирнадцять чуваків з американського уряду, що готують приїзд в Україну їхнього віце-президента. Від цього всього так дивно-дивно на душі, а ще ж ця неймовірно-незвичайна китайська їжа, від неї таке відчуття, наче рот просто потріскався, така пекуча, така неймовірно пекуча і дивна їжа, мене вистачило лише на грам п'ятдесят, якщо не менше, більше ніяк, і так літр соку випилося,і як вони це їдять, та ще й паличками?. і все це складається в дуже веселий і дивний і трохи абсурдний вечір, хороший вечір)

1)Я сьогодні малювало, зараз все перемазане фарбою і дуже раде. Правда, від розчинника болить голова. і це той ефект. який якось треба нейтралізувати, але ж малювання під Сплін, Реджину Спектор, Бурдон і Ніно Катамадзе - це так приємно!
2)Малюючи, я подумала, що як би було чудово, якби зараз хтось прийшов і приніс мені шоколадку. Отак неочікувано прийшов - і шоколадку. Або навіть очікувано. Певно, так ще тепліше)
3)Прийшло літо, всі зникли з ЖЖ, і це добре, адже, певно, це значить, що у цих всіх справжнє літо, літо на вулиці, таке, як і має бути, тепле, можливо, трохи хіппівське, мандрівне і тепле, хороше літо.

Якщо чесно, мені важко згадати якісь справжні, великі дитячі трагедії. Зазвичай сумно було після смерті тварин, що жили в бабусі, чи тоді, коли доводилося їхати з Києва, чи тоді, коли мені років у шість подарували дитячі ножиці з ручками в формі віслючкової голови, такі веселі, фіолетові, а брат сказав, щоб я перерізала ними дротинку, а потім пучок дроту, на цьому вони зламалися, він посміявся, а мені було так образливо і сумно, але жодного разу це було великої трагедії, чогось такого особливого, що би хотілося забути або від чого плакати довго-довго. Зате недавно, коли якось зійшлися час і місце, я згадала одне з дитинства. Мені тоді було десь років чотири, і це один зі спогадів тих часів, що дуже-дуже чіткий. Я пам'ятаю, що було пізнє літо, і вечір, а в обід я, несучи тарілку з яєчнею до хати, бігла доріжкою і впала, розкидала яєчню, розбила коліно. Потім мене, певно, трохи посварили, зовсім трохи, потім знову все пішло правильно. І от ввечері, коли настав час спати, я лягла в ліжко, і чомусь саме тоді мені в голову прийшла думка про смерть. Напевно, це було вперше в житті, отак чітко і ясно, з усією холодною невідворотністю, без жодної причини подумалося "А я ж помру". Це настільки мене вразило, це було настільки неправильно, несправедливо, не так, зовсім не так, як мало би статися зі мною в такому теплому світі, щось настільки чуже, настільки жорстоке і неправильне, що я не могла стримати сліз. Прибігла мама, вона намагалася мене заспокоїти. Пам'ятаю, як питала, що сталося, "чому ти плачеш, що сталося, ти не доїла вечерю?", і від цього ставало ще гірше, від того, що я помру, помру, розумієте, а ви кажете про якусь вечерю, подумати лишень, як взагалі можна думати про вечерю, якщо для мене колись все скінчиться, всі вечері і сніданки, метелики і листя, і більше жодних забитих колін, жодних цукерок, і це невідворотно, і я тут нічого не можу вдіяти, хоч скільки б не тупала ногами і стукала маленькими кулачками об стіл. Напевно, це було перше чітке відчуття власної безпорадності. Як і відчуття неправильності, що хоч і десь захована, але все ж є, маленька й кусюча. Мама забрала мене в іншу кімнату, там був ремонт, білили стелю чи фарбували стіни, вона занесла мене за відсунуту шафу і таки випитала, що ж змусило мене так гірко ридати. Здається, тоді їй вдалося мене заспокоїти - вона казала, що це буде дуже-дуже нескоро, ти навіть уявити не можеш, наскільки це буде нескоро, ще стільки часу мине, що ти й уявити не зможеш, маленьке дурнятко, тобі про це не треба хвилюватися, смерть зараз від тебе далеко, за тисячі сніданків і сотні розбитих колін, все життя попереду. напевно, тоді я їй повірила. Повірила, що з цим мені пощастило, в мене ще стільки часу, що аж не видно йому кінця. Можливо, це зайняло трохи часу, але принаймні я більше не пам'ятаю, щоб я боялася смерті, навіть тоді. коли розуміла, що вона могла ось зараз пройти мимо - і все. Я не знаю, чому так. Звісно, я боюся не встигнути, боюся зробити щось не так, але це більше стосується життя, життя, яке треба прожити так, щоб потім не з'являлося жодної думки про те, що я ж знала, я ж знала ще тоді, і тоді в мене було стільки часу, мішки, кілометри, тонни часу, і як я могла. як я тільки змогла забути, і як я тільки змогла викинути той час геть, а тепер, коли вже все скупчилося за моєю спиною, чогось хотіти?

Друззя, вже менш як за місяць в мене день народження, а потім день знань, Миколая, Новий рік, Різдво, день хіміка, врешті-решт. Тоді подаруйте мені мізки, будь-ласка. Бо без голови можна, але важко. Це дратує, це сердить, це змушує думати про погане, і колись мені може зовсім набриднути отак - робити дірки в наметах об асфальт, йти темними окраїнами назад на пропущену зупинку, шукати невідомо де серед багатьох людей саме тих знайомих,їхати на природу без теплих речей, губитися самій і губити інших, забувати і пропускати потрібне,і щоразу через це стає трохи соромно і дуже сердито, і колись мені таки це набридне,я не вирізняюся терпінням, я взагалі не вирізняюся, а терпінням тим більш, і я або здурію повністю, або навіть не знаю що - стану нормальною, стану іншою, навчуся малювати пастеллю чи розмовляти голландською, яка різниця, але до цього ще треба дочекати, а це так мене дратує.